Музей, який втратив форму, але не втратив змісту.

Улюблена притча Г. C. Сковороди

Пустельник жив у глибокій самотині. Щодня, як сходило сонце, він рушав у великий сад. А в саду жив прекрасний і напрочуд сумирний птах.

Пустельник з інтересом споглядав дивовижні риси цього птаха, веселився, ловив його й так непомітно проводив час.

Птах навмисно сідав близько, куражив його ловитву
й, здавалось, тисячу разів був у нього в руках,
та він ніколи не міг його піймати. "

«Не тужи, друже мій, про те, — казав птах, — що не можеш мене піймати. Ти будеш вік мене ловити, щоб ніколи не піймати, а лише тішитись».

Аж ось якось приходить до нього приятель.

Привітались, завели дружню розмову.

«Скажи мені, — спитав гість, — чим ти в цій глухій пустелі втішаєшся?.. Я б тут помер з нудьги…»

«А я, — сказав пустельник, — маю дві забавки: птаха й Початок. Птаха я завжди ловлю, хоч ніколи не зможу його піймати. А ще я маю тисячу та один ловко заплутаний шовковий вузол. Я шукаю в них Початок і ніколи не можу розплутати».

Там, де закінчується одна історія, неодмінно починається інша.

Було це в сиву давнину — роки два тому.

Набродившись по хмарах досхочу, мандрівний філософ Григорій Савич Сковорода вирішив провідати дорогу серцю Слобожанщину. Особливо щемко він чекав зустрічі з домом у селі, яке тоді ще звалося Іванівка, а тепер носить ім’я самого мислителя — Сковородинівка.

От-от за цим поворотом рідні місця і дім. Аж от — спалах і… грім?

На місці будинку, в якому він провів останній відрізок свого земного шляху, Григорій Савич побачив... руїни і власну статую. Його образ — єдине, що вціліло посеред завалів. Ледве розпочався травень, і сонце щедро лило золотаве світло на руїни.

Аж от Григорій Савич спочатку відчув, потім — почув, а потім і побачив птаха.

Пан Птах підлетів, сів на гілку найближчого дерева, скоса подивився на філософа і заговорив до нього рипучим голосом:
— А, так це твій дім. Це в нього щойно влучила ракета.
— Це така… ммм… залізна посудина, з чимось на кшталт пороху. Вона руйнує все, у що влучає. Бачиш: дахів нема, твоя улюблена старовинна дерев’яна комора, що зведена без жодного цвяху, теж постраждала… Це тобі, певно, “подарунок” на честь 300-річного ювілею росіяни зробили. Такі вже в них подарунки.
Та не засмучуйся ти. Пам’ятаєш, як у цих степах ти плекав свої ідеї і думки не гірше ніж садівники виходжують городину, щоб вродила пишно і росла рясно? Можна подумати, що твій духовний врожай знищено.

Але ж ти знаєш, що ні!

Він дав багате насіння, яке проросло в душах і головах людей.

Ця ракета тільки рознесла його хвилею широко-широко навкруги.

Після знищення твого дому в Сковородинівці ще більше людей почали плекати твої слова, приймати крізь товщу часу ту спадщину й мудрість, що ти їм залишив.

Ідеям не потрібні стіни для того, щоб жити. Думкам затісно у саркофазі форми. Коли ти був у земному втіленні — вже тоді від тебе навсібіч сипалися духовні іскри, які бачили твої учні. Тепер ці іскри розгорілись незгасимим духовним полум’ям у поглядах і думках тих, хто тут живе після тебе.

Уяви тільки, яка руйнівна сила була в ракеті, раз вона майже повністю зруйнувала будинок, в якому ти жив. А тепер уяви, наскільки твій дух сильніше — раз він пережив навіть це!

Ти ж сам нас усіх цьому вчив.

Ти пам'ятаєш це місце під іншим ім’ям, але згодом село назвали на твою честь — Сковородинівкою.

Садиба, де ти жив і творив, стала твоїм музеєм.

Люди зберегли дуб, під яким ти любив працювати й відпочивати. Он, бачиш — його забетоновані залишки.

Вони зберігали речі, якими ти користувався, законсервували епоху, яка сформувала твій світогляд, надихнула тебе на твої трактати, байки, філософські діалоги. Не як клітку для пам’яті, а як шану твоєму доробку філософа і мислителя.

Час показав, що твоєму духовному здобутку затісно в чотирьох стінах.

Тому тепер цей музей — без часу і простору. Музей, що втратив форму, але не втратив змісту. Музей, що збереже твої ідеї, труди і мрії, погляди й настанови.

Тепер будь-хто зможе прогулятися твоїми стежками будь-коли та будь-де. Ти мріяв про те, що кожен і кожна займатимуться сродною працею, до якої лежить душа.

Люди мріють про це й досі. У світі все ще обирають заробіток замість задоволення й повноти праці. Тобі є, що їм сказати.

Ти любив дивитися на хмари — тепер твої філософські ідеї можуть ширяти світом настільки ж вільно, як і вони.

Коли ти мандрував стежками Слобожанщини, то був обмежений у часі й швидкості пересування.

Тепер кожне твоє слово — це птах, що може вільно ширяти між людьми й у хмарах, біля Бога. Ти тепер — також птах, не обмежений тілом і формою.

Птах нарешті замовкнув і нетерпляче застрибав по гілці. Сковорода подивився на уламки й усміхнувся.
А й справді: він же був ідеалістом і зневажав матеріальне, вважаючи це сутністю похідною та несправжньою.
Понад усе прагнув свободи, не скутої нічим. Птах змахнув крильми і злетів у небо
над деревами.

Сковорода змахнув руками і гайнув слідом за птахом. Згадав, що праця його — жива, вільна й неприборкана. А, отже, час мандрувати далі.

Цей проєкт здійснений за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.